Власник Veterano Brownie Роман Набожняк заснував солодку власну справу

фото:media.zagoriy
фото:media.zagoriy

Як власна справа допомогла учаснику АТО інтегруватися у цивільне життя.


Свій перший брауні Роман Набожняк приготував після того, як повернувся з війни. Він розповідає, що це був своєрідний спосіб медитації, аби абстрагуватися від думок. Якби не зміг зібрати думки докупи, то інтегруватися у цивільне життя було б неможливо. Тому він готував брауні. 

В інтерв’ю для «Медіа Великих Історій» Роман Набожняк розповів, як власна справа допомогла йому інтегруватися у цивільне життя, що робити, аби не загубити себе після війни та чому бізнес у XXI столітті не може ігнорувати соціальні проблеми. 

Якось в інтерв’ю ви розповіли, що «план склався, коли одне на одне «нашарувались» думка, чим займатись по поверненні з війни, питання подруги щодо продажу брауні та пост у Facebook засновника Pizza Veterano Леоніда Остальцева з закликом реалізовувати класні ідеї разом. Чи ви бачили себе бізнесменом до цього? 

До війни я мав ідеї, які водночас не були сформовані у щось конкретне. «Було б класно мати свою справу», — максимум, про що я міг думати. У моїй родині не було підприємців, батьки працювали як наймані працівники. 

Розберемося з визначеннями. Підприємець — це людина, яка придумує бізнес-ідею для певної аудиторії, що має додану вартість. Завдяки її обміну або продажу він отримує прибуток. Мені здається, що це навичка. Для бізнесмена важливо вміти працювати з помилками, нетривіальними завданнями, шукати нестандартні рішення.

Тобто підприємливості можна навчитися? Це не те, з чим народжуєшся?

Не думаю, що це історія про спадковість. Наприклад, до війни я працював як найманий співробітник. Після війни створив власне підприємство Veterano Brownie, мене цьому ніхто не вчив. А вирішувати комплексні завдання мені допомагає академічна освіта. 

За плечима я маю навчання у трьох бізнес-школах, саме воно допомогло зібрати докупи мої фрагментовані знання з різних областей, зокрема, фінансів, маркетингу, організації виробництва. Наприклад, бізнес-план для відкриття кондитерської-кав’ярні я написав під час навчання у KSE (програма створена за підтримки Zagoriy Foundation — прим. ред.) 

Наприклад, Veterano Brownie взагалі могло закритися після першого року, настільки була накопичена в мене втома фізична та психологічна. Я був за крок до того, щоб закритися. Тепер я називаю цей етап так: «Це мав бути мій перший бізнес, який прогорів». 

Що вас врятувало від закриття?

Ми з моєю експартнеркою Юлією Кочетовою запитали одне одного, а чи все ми вже перепробували? Закритися можна завжди. Я навіть попередив засновника Veterano Group Льоню Остальцева, що все це, мабуть, не для мене. 

Він мені відповів: «Перевага підприємства у тому, що лише ти робиш рішення і несеш за нього відповідальність. Якщо ти готовий ще пробувати, пробуй! Я підтримаю тебе у будь-якому рішенні. Немає «правильно» чи «неправильно», існує лише так, як вирішиш ти». 

І ми вирішили спробувати. Змінили деякі виробничі процеси, HR-політику, тому що головна проблема полягала якраз у людях. До цього я не займав управлінської посади, ніколи не мав людей у підпорядкуванні, аж раптом я почав керувати командою з семи людей. Це складно. Донині найбільше я продовжую вчитися саме менеджерським компетенціям. 

Змінили ми багато всього: від дизайну інтер’єру до того, як ми наймаємо людей і працюємо з ними далі. Ми почали набирати оберти, аж раптом стався COVID. 

Виходить, що нині ви наймаєте на роботу не лише переселенців та ветеранів, як було на початку заснування бізнесу? Зараз у вашій команді є робітники без досвіду війни? 

Так, це була одна з ключових змін: ми почали наймати також професіоналів, людей, які мають досвід у нашій сфері. За рівних умов ми безумовно надаємо перевагу кандидатам, що є представниками незахищених верств населення. У команді досі є люди, що мають досвід війни або є переселенцями, проте зараз їх меншість. 

Чому довелося змінити кадрову політику в компанії? 

Ми набирали людей навіть без досвіду. Зрештою, я також не був професійним кондитером, навчився всього з нуля завдяки постійній практиці. Але на другий рік я зрозумів, що це нерентабельно, оскільки йшли надто великі витрати на навчання, це займало багато часу та ресурсу, інколи навіть були репутаційні втрати. Відповідно, ми ніяк не могли налагодити виробництво, що є фундаментом для нашого бізнесу. 

Раніше саме це було соціальною складовою вашого бізнесу. Що робить його соціальним зараз? 

Частину прибутку ми переказували у фонди, з якими працює Veterano Group. З початку минулого року, а особливо зі старту пандемії про прибуток говорити важко. Коли у нас не було достатньо грошей для цього, то ми робили солодощі та надсилали їх родинам ветеранів, особливо на свята. Наприклад, на День Святого Миколая я резервую на виробництві певну кількість кілограмів для дітей ветеранів, попри те, що у той період ми також маємо дуже багато комерційних замовлень від інших компаній, і їм саме на цей період відмовляю. 

Відповідно, зараз ми стараємося допомагати по можливості, COVID-19 забрав у нас здатність бути соціальним бізнесом на фултайм. Проте ми продовжуємо думати про різні ідеї, що допоможуть нам виконувати соціальну функцію навіть з меншою кількістю ресурсів. 

Як це було налагоджено до пандемії?

Дивилися щокварталу, скільки грошей можемо перерахувати. Зазвичай це було 10% від прибутку. 

Якби ваше підприємство не було частиною компанії Veterano Group, чи створювали би ви саме соціальний бізнес? Адже Veterano Brownie могло бути умовним Best Podil Brownie і також заробляти гроші.

Для мене Veterano у назві — це приналежність до спільноти, що є важливою частиною мого життя. Крім того, гості та знайомі нам часто говорили, що Veterano та Брауні — це непоєднувані речі, буцімто в назві є конфлікт.

Ні, це навпаки про два світи, що можуть взаємодіяти та доповнювати одне одного. І у моєму баченні, вони мають взаємодіяти. Ми живемо в одній країні, ходимо одними й тими самими вулицями, ми не можемо їздити у різних вагонах метро чи потягів.

Часто до нас приходили гості, які не знали, що ховається за нашою назвою Veterano Brownie. Запитували мене: а чому так назвали? І коли вони чують нашу історію, то для них це вже не будь-яка кав’ярня на Подолі, а місце з доданою вартістю, бо є соціальна складова.

Для волонтерської та ветеранської спільноти Veterano Bownie стало своєрідним простором для безпечної реінтеграції у цивільне життя. У них навіть слова такого «брауні» не було в лексиконі, вони приходили до нас, тому що ми належали до Veterano Group.

Тож для мене це — велика радість, коли у закладі збираються люди у тактичному одязі й хіпстери з пробитим носом, як у мене, та зеленим волоссям, що замовляють флет-уайт на мигдалевому молоці. Вони сидять або за одним спільним столом, або за сусідніми. І для мене важливо, що всі вони можуть бути в одному просторі та комунікувати між собою.

Чому особисто для вас важливо, щоби ваш бізнес мав соціальну складову?

Під час Майдану мій внутрішній життєвий тумблер перемикнувся, тоді я зрозумів, що все, що ти робиш, має бути недаремно. Найстрашнішим для мене було б, якби наприкінці життя я зрозумів, що все, що я робив, було марно. 

Для мене наш бізнес важливий, бо це справа, націлена допомагати безпосередньо ветеранам, які повертаються з зони бойових дій.  Мені важливо показати та розказати, що себе потрібно шукати й можливо знайти, наприклад, в улюбленій справі. А суспільству в цілому важливо довести, що наратив про те, ніби «усі ветерани однакові» у контексті «спиваються, стають кримінальними елементами тощо» — неправильний. Кожен проєкт Veterano Group доводить, що ми різні, але кожен з нас здатний створювати цінність для суспільства. Так, у нас є досвід участі у бойових діях, але це радше наша суперсила, а не недолік.

Повертатися до життя, яке ти не любиш, — це не обов’язкова стежка, їх є багато, ти можеш обрати будь-яку, змінити усе, що захочеш. Ніхто цього не забороняє. Зрештою, ми воювали за вільну країну, де ніхто не буде обмежувати твій вибір. 

Чи може соціальний бізнес бути по-справжньому прибутковим? Соціальна складова — це ваш поштовх до розвитку чи навпаки — гальмо?

Точно не гальмо, проте складно сказати, наскільки ця складова допомагає бізнесу, тому що мені немає, з чим порівняти. Водночас коли я думаю про свої стратегічні плани на 10-15 років вперед, то припускаю, що це буде не єдина моя справа. І наразі я не можу уявити бізнес, що не матиме соціальної складової. 

Як на мене, це вже давно не про піар-стратегію. Бізнес у 21 столітті вийшов далеко за межі моделі, де він лише створює цінність для клієнтів і прибуток для власника. У цей процес також залучена громада та місто, в якому цей бізнес працює, місцева влада. Екосистема бізнесу не може бути відірваною від світу, в якому ми живемо. Це як викидати сміття через вікно, а не збирати у смітник. 

Соціальна складова бізнесу — це невіддільний компонент розвитку міст і країни, в якій ми живемо. Тому нині говорять про win-win-win рішення, бо виграє від бізнесу не лише власник, не лише клієнт, але й громада.

Водночас я вважаю, що це не мусить бути історія про примус. Соціальне підприємництво і благодійність — це питання доброї волі. 

У вашій команді говорять про війну чи пов’язаною з нею травму? Чи проводиться якась психологічна робота?

До нас не приходять люди, які не розуміють, що Крим — це Україна, що ми маємо війну з Росією, що вона на нас напала. Тобто це базовий рівень розуміння ситуації.

Коли це був перший набір співробітників (ветерани й ветеранки, переселенці й переселенки), то ми більше жартували про війну. Ймовірно, це було захисною реакцією. Конфліктів у команді між ветеранами та переселенцями також не було.

Зараз із командою ми багато говоримо про ментальне здоров’я, це стосується не лише війни, а й подій, які загалом супроводжують наше життя.

Після першого року заснування кав’ярні в мене діагностували депресію, тому я розумію, наскільки тема ментального здоров’я є важливою та актуальною для нашого покоління.

Якби я входив у пандемію не на піку лікування депресії, то не знаю, як би впорався. Це допомогло мені не піддатися емоціям, а швидко адаптуватися до ситуації, яка склалася.

Чи виконав цей проєкт свою «соціальну складову» особисто у вашому житті, адже ви також є ветераном війни? Як ви боролися з власним посттравматичним синдромом, і яку роль в його подоланні відіграв бізнес?

Ключову. Все почалося з того, що процес готування був для мене своєрідною медитацією. Психотерапевтка порадила мені знайти заняття, яке вимагало б фокусування та повного занурення. Приготування їжі, а згодом випікання брауні, допомагали «відключитися» від новин та постійного моніторингу ситуації на фронті.

Останнє, до речі, дуже часто відбувається у ветеранів, тому що в Україні не організований процес повернення та адаптації до цивільного життя. Наприклад, у США є, так звані, проміжні бази, де військові уже перебувають на території безпеки, поза зоною бойових дій, але ще в оточенні своїх побратимів. Такий перехідний етап допомагає потім краще інтегруватися у мирне життя (більше про роботу військових психологів в Україні читайте в інтерв’ю — прим. ред.)

Наприклад, моя демобілізація відбулася за два дні. Фактично, після військової операції я відразу поїхав через базу до Києва. Це складно, хоча мені ще пощастило: мій адаптаційний період пройшов добре, бо було розуміння, що до повернення треба готуватися. Війна – це досвід на все життя, питання, як з ним працювати, це вже до психотерапевта.

Бізнес же був і є ключовим інструментом у цьому процесі. Я знаходжу сенс у тому, що й для кого я створюю. А сенс — це те, що допомагає людині проживати будь-який травматичний досвід. Мені подобається бачити щасливих людей, вони приходять до кав’ярні інколи сумними, а виходять усміхненими. Я створив місце, звідки людина йде з хорошим настроєм.

Вашому бізнесу вже понад чотири роки, як би ви визначили свої основні досягнення? Чим найбільше пишаєтеся?

Мабуть, тим, що як я задумав цей бізнес майже п’ять років тому, так він і працює. Коли я в Індії роздумував над стратегією (хоча тоді не до кінця розумів сутності поняття «стратегія»), то вже думав про те, що спочатку це буде домашнє виробництво, потім просто виробництво (тут я помилився), згодом кав’ярня з виробництвом. Так воно і є зараз.

Торішнє здобуття премії EFFIE — це мій персональний закритий гештальт з часів роботи у маркетинговій агенції.

Якщо ж говорити про соціальну складову, я пишаюся тим, що Veterano Brownie — це про руйнування стереотипів про ветеранів. Ми всі, зокрема ветерани, — різні, і наші можливості не обмежуються лише роботою в умовній охоронній фірмі. Тобі не обов’язково бути на когось схожим, не обов’язково повторювати чийсь шлях чи поводитися «як заведено», важливо бути собою!

З точки зору особистості, я прокачався як підприємець, тобто я вже зовсім не та людина, яка починала бізнес. Нині ми обговорюємо відкриття кав’ярні на Промприладі у Франківську, мій проєкт на МВА буде присвячений розробці, як мінімум, шістьох різних бізнес-моделей, в яких Veterano Brownie стане мережею у різних містах.

Багато зроблено та пройдено, а проте попереду — ще більше.